До 75-ї річниці Голодомору

[adm_rda]

Матеріал Інституту історії України НАН України «Голодомор років – геноцид в Україні»  

1932-1933 роки. Хроніка подій

Щодо дій української влади з ушанування пам’яті жертв голодоморів та визнання Голодомору років геноцидом в Україні ...

Звернення учасників круглого столу «Голодомор років – геноцид в Україні (до громадського обговорення ініціативи Президента України про політико-правову оцінку Голодомору років в Україні)»

Закон України «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні»

Документальні підтвердження відповідності дій офіційної влади СРСР статті 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього»

Матеріали щодо громадської думки стосовно Голодомору, ставлення світової спільноти до трагедії

Звернення наукової громадськості до Президента України Віктора Ющенка про запровадження постійної календарної дати вшанування пам'яті жертв Голодомору рр. в Україні

[adm_rda]

19 БЕРЕЗНЯ 2007 Президент взяв участь у засіданні Координаційної ради з питань відзначення 75-ї річниці Голодомору  років Президент України Віктор Ющенко наполягає на впровадженні в Україні кримінальної відповідальності за заперечення факту геноцидів під час Голодомору 1932 - 1933 рр. та Голокосту. Про це він заявив сьогодні, виступаючи на першому засідання Координаційної ради з питань підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору рр. «Я наполягаю на запровадженні в Україні такої практики. Я прошу Верховну Раду України прийняти закон про кримінальну відповідальність за заперечення геноцидів – Голодомору і Голокосту. Це наш внесок у світову боротьбу проти зневаги до людського життя, тоталітаризму і національної нетерпимості», – сказав В. Ющенко. Він нагадав, що подібна практика існує в багатьох європейських країнах, серед яких Німеччина, Франція, Швейцарія, Бельгія, Австрія та Румунія. У своєму виступі Глава держави визначив стратегічні цілі в темі вшанування 75-ї річниці Голодомору за міжнародним та національним напрямками. Говорячи про міжнародний шлях, Президент відзначив: трагедія Голодомору є не лише сторінкою української історії, а й частиною світової. Відтак, світове визнання Голодомору геноцидом українського народу є одним із головних завдань. Йдеться, зокрема, про схвалення відповідних рішень з боку Європейського Союзу, Європарламенту, ОБСЄ. «Вірю, що опорою в цьому буде внутрішній консенсус з цього питання в Україні», – сказав В. Ющенко. Він відзначив, що нині 2/3 громадян підтримують прийнятий Верховною Радою закон про визнання Голодомору геноцидом. Президент також відзначив важливу роль української діаспори у вшануванні пам’яті жертв трагедії. На його переконання, за умови постійної державної підтримки закордонне українство й надалі залишатиметься активним у цій темі.

Глава держави доручив Міністерству закордонних справ та керівникам усіх дипломатичних представництв України активно працювати над донесенням правдивої історії того періоду до світової громадськості. За словами В. Ющенка, найближчим часом він звернеться до лідерів держав із проханням сприяти визнанню Голодомору геноцидом українського народу. Президент подякував Світовому конгресу українців за ті зусилля, які вже робляться в цьому напрямку.
Президент нагадав, що у Європарламенті зареєстровано проект резолюції щодо визнання Голодомору геноцидом українського народу. Він доручив керівникам дипломатичних представництв узяти це питання на особливий контроль. В. Ющенко нагадав, що нещодавно отримав підтримку в цій темі на саміті Європейської народної партії, однієї з ключових політичних сил у Європейському парламенті.
Глава держави також привітав рішення конгресу США щодо спорудження пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні.
За словами В. Ющенка, вшанування пам’яті жертв трагедії має також супроводжуватися сучасними мистецькими акціями. Однією з перших має стати концерт-реквієм, який з осені цього року буде демонструватися по світових столицях. А наступного тижня у Європарламенті відкриється тематична виставка, організована Міжнародним благодійним фондом «Україна 3000».
Говорячи про національні заходи з вшанування 75-ї річниці Голодомору, Президент відзначив важливість створення Загальнонаціональної книги пам’яті, куди увійдуть імена загиблих від голоду людей та назви населених пунктів, що постраждали від лиха. Відповідальні за цю роботу – Інститут національної пам’яті та органи центральної і місцевої влади. Роботі в цьому напрямку буде присвячено одне з наступних засідань Координаційної ради.
Ще одним завданням місцевої влади Президент назвав завершення до кінця 2007 р. роботи архівних працівників із формування реєстру всіх документів періоду 1932 - 1933 рр. та проведення їх інвентаризації.
Звертаючись до Служби безпеки, Міністерства закордонних справ та Державного комітету архівів, В. Ющенко закликав ці органи працювати над поверненням до України відповідної документації з-за кордону.
Глава держави також звернувся до української громадськості, зокрема молоді, із закликом сприяти зібранню матеріалів про голодомори.
Президент запевнив, що готовий особисто підтримувати ініціативи зі створення документальних та художніх фільмів на тему Голодомору.
Ще одним важливим кроком із відзначення роковин трагедії Президент назвав спорудження в Києві меморіального комплексу пам’яті жертв Голодомору. Звертаючись до Уряду та столичної влади, він наголосив, що меморіал має бути споруджено до осені 2008 року.
Схожі пам’ятники мають бути встановлені і в регіонах, відзначив В. Ющенко. Це – обов’язок місцевої влади. Йдеться також про впорядкування місць поховань загиблих внаслідок трагедії та про перейменування вулиць і площ, які досі носять імена людей, причетних до виникнення Голодомору.
Крім того, на переконання Президента, Міністерство освіти та науки має забезпечити поглиблене вивчення у навчальних закладах причин та наслідків Голодомору. Звертаючись до керівника міністерства Станіслава Ніколаєнка та присутніх представників місцевих органів влади, В. Ющенко закликав їх організувати серед школярів і студентів всеукраїнський конкурс науково-пошукових робіт із цієї тематики.
Говорячи про роботу, проведену протягом минулих місяців з підготовки до вшанування жертв Голодомору, Президент назвав найвагомішим її досягненням привернення суспільної уваги до цієї теми.
За словами В. Ющенка, для відзначення 75-ї річниці Голодомору Україна має зробити всі кроки, щоб реалізувати головну мету: «Україна пам’ятає, світ визнає». Він констатував, що вже нині річниці Голодомору відзначаються на найвищому державному рівні по всій Україні, а кількість пам’ятних знаків зростає.
Звертаючись до учасників наради, Президент закликав їх сформувати свої профільні плани дій на період до листопада 2008 року. Він висловив готовність після опрацювання таких пропозицій найближчими днями затвердити відповідний указ.


До 75-х роковин Голодомору в Україні

[adm_rda]

Памяті багатьох тисяч селян Бершадщини
які загинули в часи сталінського голодомору 1932 - 1933 роках

[ukr]

Чому Росії та певним українським політичним силам невигідно визнавати Голодомор геноцидом саме українського етносу?
Чому його жертв розчиняють у понятті "люди, що проживали на території СРСР"?
Чому взагалі дане питання намагаються спустити "на гальмах"?
Перше питання – це безпосередня відповідальність Росії як правонаступниці СРСР за злочин штучного голоду в Україні.
Поки що подвійний стандарт успішно працював: золотий запас, валютні заощадження і нерухомість за кордоном Росія успадкувала від СРСР, а історичні зобов’язання і відповідальність, бачте, ні.
Якщо підходити до Голодомору за критеріями Голокосту, а жертв штучного голоду прирівняти хоча б до остарбайтерів, то це питання може й справді носити фінансовий характер.
Кожна вивезена з України під час голоду скирта хліба – аналог золотим зубам спалених в Освєнцімі чи Майданеку євреїв, перелитих у злитки нацистського золота – хто хоче, підніміть експортну статистику хліба з СРСР 1933-го.
Друге питання – це питання другої державної мови. Голодомор – це страшний удар в корінь українського етносу – село.
Саме завдяки Голодомору було зупинено українізацію та запущено русифікаційний маховик.
Отже, російська як друга державна мова – це спроба закріпити культурний удар Голодомору по українцях і на майбутнє.
Саме завдяки Голодомору народна традиція зі щоденного життя стала лише науковим артефактом, саме він зробив наш народ безголосим – разом із мільйонами людей загинули й пісні.
Тому й зараз української музики недостатньо, щоб заповнити цілодобовий ефір хоча б одного ФМ-радіо. "Вона ж неякісна та непопулярна", – скажуть неприхильні циніки – але ж тоді її носіїв банально фізично винищили!
Саме тоді баланс "місто-село" було зруйновано: молодь потяглася до зрусифікованих міст – бо село остаточно стало убогим і безперспективним – де й розчинилася національно.
Було знищено носіїв християнської моралі та старої "не-комуністичної" етики праці. Змінилася демографічна поведінка українців – діти, що пережили голод, уже не хотіли народжувати багато дітей.
Варто говорити й про інші, психологічні спадки – страх "про всяк випадок", звичку замовчувати історію, боязнь своєї мови та культури, відразу до села та сільського способу життя.
Голодомор відбився навіть на тому, як люди голосують: фраза "мені все одно, чи Ющенко, чи Янукович, лиш би їсти було що” перекладається "все що завгодно, тільки б не голод”. Страх живе з того часу і надалі передається в спадок.
Третє питання – це питання відповідальності всієї радянської спадщини за цей голод. Ви собі уявляєте, як пам'ятник Гітлеру залишають стояти через його "мистецьку вартість", а вулиця Гіммлера не переназивається, бо людям "незручно"? Вулиці Постишева, Косіора, Петровського, Якіра та інших активних організаторів Голодомору – тут і скрізь.
Штучний голод – це наслідок не "окремих прорахунків" злого Сталіна і його оточення, це – глибинний зміст радянської системи, усієї без винятку – від Леніна до Горбачова включно.
Хочеться спитати: чи не соромно Путіну за те, що його держава має той самий гімн, що і злочинна Радянська імперія, авторка Голодомору?
Яка ж ситуація з ідеологічною фразою "висловлення жалю усім без винятку жертвам голоду, без поділу на нації", яку постулює Олександр Мороз?
Основа такого мислення – думка про те, що поділ на етноси, на народи – це зло, що таким чином якісь народи будуть кращими, а якісь – гіршими.
Це – ідея антинаціонального комуністичного або глобалізаційного світогляду.
Мета такого підходу – зняти відповідальність з комунізму як ідеї, а також з СРСР і його історичного спадкоємця за злочин саме стосовно українців, "забовтати" ключові українські етнополітичні проблеми, створені Голодомором, і, по суті, "проїхати" цю незручну і неприємну для зацікавлених сторін "зупинку", зіпхнувши всю відповідальність у могилу померлого радянського монстра.
Голокост – це злочин нацистської Німеччини стосовно євреїв. Проте ніхто не заперечує того, що крім євреїв, німці знищували і людей інших націй.
Зараз ми живемо в державі Україна, а не в Поволжі чи Казахстані. Цифри чітко показують нам, що на території України більшість жертв голоду 1933-го – саме українці, і це ніяким чином не принижує чи відсуває на другий-третій план жертв іншої національності.
Відповідальність за злочини радянського режиму перед казахами чи росіянами на тих територіях несуть саме спадкоємці (не тільки золотого і алмазного запасів) СРСР.
Отже, є сенс говорити в першу чергу про радянський злочин на території нашої держави, а потім – про злочини на території інших суверенних держав, а не пхати все в "пакет" (говорити про все взагалі та ні про що конкретно).
Чому нам, українцям важливо те, що Голодомор – це удар по нашому етносові?
За століття колоніалізму саме комуністи поставили над українцями унікальний експеримент на знищення.
Ми сьогодні – наслідок саме тих часів. Розуміючи, куди і як повертали нашу історичну "лижню", ми зможемо знову віднайти себе.
Голодомор – це перший комуністичний злочин, котрий нарешті буде засуджено в Українській державі. За ним підуть інші – колективізація, знищення української церкви, геноцид кримських татар, операція "Вісла", Чорнобиль, русифікація. Ми повинні закінчити комуністичну добу в Україні.
Це важливо і для всього світу.
Щоб як інші злочини проти людства – Голокост, геноцид турецьких вірмен чи етнічні чистки в Боснії – так і Голодомор, ніколи не повторювалися знову.

[adm_rda]

Журнал "Вісник" Американського науково-дослідного інституту Голокосту і російського єврейства, який видається у Нью-Йорку і розповсюджується в багатьох країнах світу, в другому номері за 2007 рік розпочав публікацію роботи директора Бершадської загальноосвітньої школи №1, краєзнавця Г.О. Погончика "Голокост на Бершадщині". Вона складається з трьох частин: "Масове знищення громадян на Вінниччині в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр." (використано архівні матеріали та документи), "Голокост на Бершадщині в 1941-1944 рр." (написано на основі свідчень очевидців та власних досліджень) і фотоматеріали місць масових злодіянь фашистів на території Бершадського району, які Григорій Олексійович підготував сам. До речі, цю його роботу в США видано окремою брошурою.
Пошуковою роботою, зокрема, темою Голокосту Григорій Олексійович займається багато років. Він неодноразово брав участь у міжнародних конференціях з цієї проблеми, у відкритті меморіальних пам'ятників жертвам війни. Публікації Г.О. Погончика про ці події в місцевій і регіональній пресі викликають великий інтерес у громадськості.
У Бершаді теж планується встановити пам'ятник жертвам війни. "Вісник" вмістив на своїх сторінках копію рішення міської ради про виділення ділянки для пам'ятника і фотографію місця, де він буде встановлений.
Цікаво те, що в цьому номері журналу також представлено молоду поетесу, вчительку другої міської загальноосвітньої школи М.Г. Титарчук і опубліковано один із її віршів "Балада про яблуню". Написаний він за розповіддю Йосипа Кауфмана, в'язня Цибулівського гетто. Близькі цій темі і її поетичні твори "Бабусі", "Вона", "Іма". "Мої вірші – моє сприйняття Голокосту", – зізнається Марія Григорівна. Людство не має права забувати цю трагедію, переконує поетеса.
Відомо, що "Вісник" публікуватиме матеріали дописувачів із Бершаді і в подальшому.
Один примірник журналу "Вісник" з публікаціями бершадських авторів подаровано районному краєзнавчому музею.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.

http://bershad.info/news/view-1053.html

[putnic]

Отже, є сенс говорити в першу чергу про радянський злочин на території нашої держави

Нема такого сенсу, якщо зважити, що на три чверті керівництво радянської держави складалося із представників отої нації, про яку вони самі кажуть: "Нас меншість, але в кожній окремо взятій галузі - нас більшість".
Є сенс говорити про геноцид іншого народу проти українців.
Є сенс говорити про споконвічний конфлікт двох післяатлантичних народів.

[adm_rda]

ГОЛОДНА СМЕРТЬ – ВЕЛИКЕ ГОРЕ

   У Тернівці спорудили пам'ятник жертвам голодомору
   Жахливим злочином проти власного народу став штучний голод 1932-1933 років. Час невблаганно віддаляє нас від тих фатальних 30-х років – епохи національної трагедії нашого народу, але ми ніколи не забудемо страхітливих епізодів голодомору. Та й хіба таке забудеш, якщо в пік голоду вмирало 17 людей за хвилину, 1000 – за годину, 25 тисяч – за день?
   Не обминула ця біда і наше село Тернівку. Чорні хмари закрили сонце, і від голоду вмирали тернівчани, падаючи на такий родючий чорнозем.
Документи обласного архіву свідчать, що на території нашого села зафіксовано факти людоїдства.     В сім'ї Колесника мати трьох дітей зарізала меншенького, зварила і нагодувала цим м'ясом всіх інших, наїлася і сама, а скоро розсудок залишив її.
   Як виміряти горе родин Богданів, Степових, Бондарчуків, Герасимчуків, Волковінських, Риндюків та багатьох інших, які втратили в голодні роки від 5 до 9 чоловік? Сотні наших односельців просили хліба, бо були голодні і так хотіли їсти. Вмирали, і ніхто їм не дав крихти. Вмирали просто неба, вмирали у своїх хатах і під хатами, на дорогах і під тинами. Це так страшно…
Встановлення точної кількості жертв – важке завдання, але, за приблизними підрахунками, свідченнями очевидців, голодна смерть забрала 1100 наших односельчан. Значну частину із них становлять діти.
   За розповіддю одного із очевидців тих страшних подій, житель нашого села Опенко, не маючи сил дивитись на опухлі тіла своїх маленьких синів і не маючи що дати їм їсти – кинувся разом з ними в колодязь, і всі померли. Це один із тих жахів, що прийшлось пережити нашим односельчанам в роки голодомору.
   Тривалий період ми, на жаль, не мали єдиного визначеного місця, де могли б поклонитися жертвам голодомору, вшанувати їх святу пам'ять. І ось в 75-ту річницю голодомору в Україні, який визнано геноцидом проти української нації, наша сільрада, жителі громади, я, як сільський голова, вирішили спорудити пам'ятник жертвам голодомору 1932-1933 років с. Тернівки, поєднавши всі поодинокі, розкидані могилки померлих від голоду по території всього села. Він став для всіх жителів дорогим, болючим місцем, яке постійно нагадуватиме нам про горе, що випало на долю нашого народу в ті роки.
   В той день тернівчани схилили свої голови перед чорним гранітом пам'яті наших жителів, убієнних голодом.
Панахиду по загиблих, закатованих, замучених, розстріляних відправив настоятель храму Пресвятої Покрови отець Федір.

Михайло КУЗИК, Тернівський  сільський голова.
Газета "Бершадський край"

[adm_rda]

Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором в історію України. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод: "Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду". А так вмирала майже вся Україна.
Нещодавно в Яланецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів відбулася зустріч з очевидцем тих трагічних 32-33 років, ветераном Великої Вітчизняної війни Іваном Юхимовичем Мазуренком, яку організували бібліотекарі шкільної та сільської бібліотек Г.А. Мазуренко та О.П. Починок.
Зосереджено і уважно всі слухали розповідь очевидця, яка була змістовною, правдивою, спонукала детальніше і ясніше уявити історію рідного краю. Хвилюючою була розповідь про сім'ю Параски Хмарук.
Першим почав здаватись сам господар. Він ледве ходив, бо був дуже виснажений, часто навіть з печі не злазив. Помирав довго. У голодній та холодній хаті діти разом з матір'ю сиділи біля нього, мертвого, і плакали.
Весною, коли з'явилися лобода, липове та вишневе листя, варили їх і їли, та це не рятувало. На початку червня помер син Гнат. Труну не було з чого робити, тому мама сама положила Гната на ряднину і віднесла на цвинтар. Через кілька днів помер брат Фанас. На наступний день винесли і його. Через два тижні помер півторарічний Тодось, а через місяць – сестра Стефанія, якій було дев'ять років. Над могилами цих людей немає ні пам'ятників, ні хрестів. Лише шепіт трав оберігає їхній спокій.
По закінченні розповіді в залі було запалено свічки і хвилиною мовчання вшановано пам'ять жертв сталінського голодомору.
Година пам'яті закінчилась бібліографічним оглядом літератури.
Любов  ДЕСЯТНИК,
заступиик директора
по виховній роботі Яланецької ЗОШ
І-ІІІ ступенів.
Газета Бершадський край

[adm_rda]

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1056/2007
Про відзначення у 2007 році Дня пам'яті жертв голодоморів

З метою забезпечення належної організації та проведення заходів до Дня пам'яті жертв голодоморів, який відзначатиметься 24 листопада 2007 року, постановляю:
    1. Утворити Організаційний комітет з підготовки та відзначення у 2007 році Дня пам'яті жертв голодоморів (далі – Організаційний комітет).
Призначити ВАСЮНИКА Івана Васильовича – Першого заступника Глави Секретаріату Президента України та ТАБАЧНИКА Дмитра Володимировича – Віце-прем'єр-міністра України співголовами Організаційного комітету.
Співголовам Організаційного комітету внести у триденний строк за погодженням з Прем'єр-міністром України пропозиції до персонального складу Організаційного комітету.
    2. Організаційному комітету затвердити у тижневий строк план заходів з підготовки та відзначення у 2007 році Дня пам'яті жертв голодоморів.
3. Оголосити 24 листопада 2007 року о 16 годині на вшанування пам'яті жертв геноциду Українського народу хвилину мовчання, зупинивши на цей час роботу в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях (крім підприємств, де це не допускається за технологією виробництва), рух громадського та приватного транспорту у населених пунктах з подаванням відповідних звукових сигналів.
    На території України 24 листопада 2007 року приспустити Державний Прапор України, обмежити проведення розважальних заходів, внести відповідні зміни до програм радіо і телебачення.

    4. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити у День пам'яті жертв голодоморів покладання траурних вінків і композицій з житніх та пшеничних колосків до пам'ятних знаків, місць поховань жертв голодоморів, вшанування пам'яті загиблих хвилиною мовчання, запалення свічок, проведення вечорів-реквіємів та інших скорботних заходів.

    5. Кабінету Міністрів України:

вжити разом із Київською міською державною адміністрацією невідкладних заходів щодо прискорення проектування та спорудження у місті Києві Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні;

передбачити під час доопрацювання проекту Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» кошти для фінансування спорудження Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні та для здійснення Українським інститутом національної пам'яті дослідницьких робіт, зокрема, з проблем історії голодоморів в Україні;

активізувати роботу щодо проектування та спорудження пам'ятника жертвам Голодомору 1932-1933 років у місті Вашингтоні (Сполучені Штати Америки), відповідних пам'ятників та пам'ятних знаків в інших державах.

    6. Міністерству закордонних справ України:

забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України заходів, пов'язаних з відзначенням у 2007 році Дня пам'яті жертв голодоморів, а також участь представників дипломатичного корпусу іноземних держав, акредитованого в Україні, в офіційних заходах, які проводитимуться в Україні;

сприяти Міжнародному координаційному комітету Світового конгресу українців для планування відзначення 75-х роковин Голодомору в Україні у проведенні представниками української громадськості за кордоном заходів з ушанування пам'яті жертв геноциду Українського народу.

    7. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації заходів з підготовки та відзначення в Україні та світі у 2007 році Дня пам'яті жертв голодоморів.

    8. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

2 листопада 2007 року

Офіційне Інтернет-представництво Президента України

[adm_rda]

    5 листопада 2007 року відбулось засідання координаційної ради з підготовки проведення на Вінниччині 75 – их роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні за участю заступника голови обласної державної адміністрації Спірідонової Л. М. та начальника головного управління з питань внутрішньої політики, у справах засобів масової інформації та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації. Василюк С. М.
    Розглянуто питання про заходи та першочергові завдання з підготовки та проведення в області 75 – тих роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні
Під час проведення засідання членів координаційної ради поінформовано, що на виконання указів Президента України щодо підготовки проведення на Вінниччині 75 – их роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні прийнято низку розпоряджень голови обласної державної адміністрації з цього питання, останнє з них – від 1 листопада 2007 року № 411 .
Наголошено на важливості поставлених Президентом України завдань та посиленню організаційної роботи з цього питання. Зокрема, упорядкування масових поховань, встановлення пам’ятних знаків, проведення в навчально-виховних закладах області тематичних уроків, “круглих столів", організація покладання квітів до могил, пам’ятних знаків, пам’ятників жертвам голодомору, мітингів – реквіємів, проведення заупокійних панахид на місцях поховань, активізація дослідницької роботи, підтримка книговидання.
    Особлива увага була приділена встановленню пам’ятників та пам’ятних знаків в населених пунктах, мешканці яких постраждали від голодомору, демонтажу пам’ятників та перейменуванню вулиць, площ тощо, населених пунктів, які носять імена комуністичних діячів та назви подій тоталітарного періоду.
    В цьому контексті члени координаційної ради прийняли звернення щодо активізації цієї роботи, а також засудили встановлення пам’ятника Катерині ІІ в м. Одесі.

http://www.vin.gov.ua/web/vinoda.nsf/web_alldocs/Doc8PD4L

[adm_rda]

    „Страшні події на Україні 1932-33рр. несуть на собі велику емоційну та моральну навантаженість, і тому ми не можемо дозволити собі, щоб ці події були забуті” - сказав О.Домбровський під час проведення селекторної наради з питань організації та проведення заходів щодо відзначення на Вінниччині Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33рр.
У нараді взяли участь заступник голови облдержадміністрації Л.Спірідонова, начальник головного управління з питань внутрішньої політики, у справах засобів масової інформації та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації С.Василюк, начальник управління освіти та науки облдержадміністрації І.Івасюк, начальник управління культури та туризму облдержадміністрації А.Левицький, начальник обласного державного архіву С.Гальчак, доктор історичних наук, завідувач кафедрою ВДПУ ім. М.Коцюбинського І.Романюк, професор ВДПУ ім. М.Коцюбинського А.Подолинний та ін.
    Про історичне підгрунтя даної трагедії та її причини проінформував присутніх Іван Романюк, який зазначив, що згідно архівних даних такої масової смертності, яка зафіксована в Україні у 1932-33 роках не спостерігалось ні в часи І-ої, ні ІІ-ої світової війни. До сьогоднішнього дня точна кількість людей, що загинули від голоду не відома. Але з впевненістю можна зазначити, що в часи голодомору пішло з життя населення середньої за розмірами європейської держави. Як зазначив професор ВДПУ ім. М.Коцюбинського А.Подолинний, більшовицька влада мала на меті знищити не лише українське село, а й українську інтелігенцію, і цим самим викоренити націю. Це було цілеспрямоване знищення генофонду українського народу.
    У своєму виступі С.Василюк наголосила на важливості виконання низки Указів Президента України щодо вшанування 75-х роковин Голодомору. Зокрема, слід виконати такі заходи, як упорядкування масових поховань, встановлення пам’ятних знаків, проведення в навчально-виховних закладах області тематичних уроків, “круглих столів" тощо. Необхідно організувати покладання квітів до могил, пам’ятних знаків, пам’ятників жертвам голодомору, провести заупокійні панахиди на місцях поховань, а також активізувати дослідницьку роботи, сприяти тематичному книговиданню. Довела до відома присутніх, що Вінницька область – одна з небагатьох, що видала ґрунтовний збірник документів та матеріалів „Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940рр.”
    Закцентувала увагу С.Василюк на необхідності встановлення пам’ятників та пам’ятних знаків в населених пунктах, мешканці яких постраждали від голодомору, а також демонтажу пам’ятників та перейменуванню населених пунктів, вулиць, площ тощо, які носять імена комуністичних діячів та назви подій тоталітарного періоду.
    С.Василюк повідомила також про проведення 24 листопада 2007 року Дня пам’яті жертв голодоморів та національної акції „Запали свічку!”, концепція якої передбачає безпосередній контакт з людьми, з метою передачі кожній сім’ї однієї свічки (для запалення увечері 24 листопада) та інформаційного буклета. Планується організація в усіх населених пунктах України за участю громадських організацій, релігійних громад викладання на центральних площах, біля пам’ятників та пам’ятних знаків символічних хрестів і свічок (лампадок) та їх запалення увечері 24 листопада. Вінцем акції стане запалення увечері 24 листопада на Михайлівській площі у м.Києві 25 тис.лампадок, які символізуватимуть кількість щоденних людських жертв у пік голодомору.
    По закінченню селекторної наради О.Домбровський підвів підсумки, акцентуючи увагу слухачів на тому, що необхідно відповідально віднестись до виконання Указів Президента з даного питання, і роботу необхідно організувати так, щоб вона носила не одноденний, а системний характер, адже це є історія нас і наших батьків. Також звернув увагу керівників місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на необхідність активізації роботи з проведення передплати на державні та комунальні друковані засоби масової інформації.

http://www.vin.gov.ua/web/vinoda.nsf/web_alldocs/Doc8VLK5

[adm_rda]

     У ці дні весь  християнський світ вшановує тих , хто відійшов у вічність у роки голодоморів та політичних репресій в Україні в ХХ столітті.
     Не оминуло це лихо і Подільський край.  Надто багато безіменних могил залишив по собі   народ, який  став жертвою  « соціального експерименту» з мільйонами людей.
    Тривожні симптоми голоду  виявилися вже на початку 1932 року. В лютому – березні 1932 р. з різних районів Поділля  почала надходити тривожна інформація про голод. У селах  Калинівського району  налічувалося по 15- 20 опухлих чоловіків, жінок  та дітей.
Смертність навесні і влітку 1932 року досягла катастрофічних розмірів. Народжуваність була у декілька разів нижчою за смертність. Районні  лікарні були переповнені. Багато пацієнтів помирало, не  попадаючи до лікарень. У червні потік повідомлень про смерть значно збільшилося.
    Приречені хлібороби з надією чекали чекали врожаю. Але партійно – державне керівництво  позбавило селян цієї надії, зобов`язавши їх  продрозкладкою .
    Архівні документи засвідчують , що наприкінці 1932- на початку лютого 1933 року голодом була охоплена вся територія Поділля. Не було села, в якому б щоденно не з`являлись все нові випадки опухання і смерті людей.
     За радянських часів тема голодомору  була заборонною, а основною причиною загибелі людей називали посуху.   Свідчення про посуху є, але які: в 1931 р. „крупні сільськогосподарські зони Поволжя, Уралу, Західного Сибіру, Казахстану були охоплені сильною посухою...” (монографія „Колективізація сільського господарства в СРСР: шляхи, форми, досягнення”, 1982 р.). Про Україну тут не сказано. Однак урожай 1931 р. в Україні справді був порівняно менший за попередній – 18,3 млн. т. (у 1930 р. – 23 млн. т.). Якщо застосувати помірні норми хлібозаготівель, ті ж 3,3 млн. т., як у 1926 р., то цю кризу в Україні і не помітили б. Так, є свідчення про поширення посухи в Україні, але вже влітку 1933 р. („Смертю смерть подолали: Голодомор в Україні 1932–1933”. К., 2003).Але , насправді , головною причиною геноциду нації була продрозкладка( січень- 1933 року), яку селяни повинні були виконувати.
    Чи було це геноцидом проти українського народу?! Без сумніву. Історія знає різні  народні бунти: картопляні, холерні, мідні... Але не знає таких масштабів голоду. Навіть за часів кріпосного права, коли селяни – кріпаки голодували, вони мали право тікати від поміщика і ставати вільними. Неможливо це було тільки за часів Радянської влади, адже  паспортизація на селі завершилась у 1974 році; як не можна було і згадувати про голод.
    І тільки у 1970 році  В. Щербицький  наголосив на тому, що “... ми повинні визнати, що події 1933 року мали місце в Україні...” , а його наступник В. Івашко спробував оприлюднити документи, більшість з яких не побачили світ.
    Понад 6 800 праць науковців, краєзнавців, дослідників цієї болючої теми , випущено Одеським державним університетом   ім. І.І. Мечникова.  Дані за книгами сільських рад свідчать, що на території Вінниччини  під час голодоморів загинуло значно більше населення, ніж на повернулося з ВВ війни. За архівними даними Вінниччина у 1932 році налічувала 68 районів, у яких проживало 5 млн. 300  тис. населення.  Щомісячно в Україні  помирало 583 тис. чол. Таким чином ,  загальна кількість жертв від 4,5 . млн. -до  10 млн.
   А радянська влада,  тим часом, поборола понад  10 мільйонів куркулів.
По селах було встановлено “ чорні дошки,” на яких записували загиблих; організовано кілька бригах, що збирали трупи. Багато століть поспіль не зафіксовано випадків каннібалізму, а протягом  періоду  геноциду – 71 випадок, який доводить до божевілля здравомислячу людину.  Саме так було покарано хліборобське населення, яке годувало пів”Європи.  Більшовицька влада знищувала не тільки  селян, а й інтелігенцію  та духовність української нації, тобто це було цілеспрямоване знищення генофонду нескореної  держави, яка завжди мала  високоосвічений, духовно – багатий потенціал, що   прагнув бути вільною і незалежною.   ( Далі буде).
Галина Іванченко. 13.11.2007р.

[adm_rda]

Голодомор
НЕПРОЩЕННИЙ ЗЛОЧИН
    Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках двадцятого століття на знала, мабуть, жодна країна. Я багато років займаюся дослідженням і вивченням цього трагічного періоду в житті моїх односельчан, розмовляв з багатьма живими свідками тих подій. Їхні розповіді тривогою і сумом відгукуються в серці. З голоду пухли і помирали діти, чоловіки, жінки, часто цілими сім'ями. Були випадки людоїдства. В історії України голодомор – це невигойна рана.
Така гарна наша П'ятківка, роботящі люди, родюча земля, багаті врожаї можна збирати, а людей стільки знищив голод.
– Мої односельчани, – згадує 92-річна Софія Дворчук (дівоче прізвище Мазур), – свято бережуть пам'ять про заморених голодом. Наша сім'я була велика – батько, мати і семеро дітей. Я родилася 1918 року, тож 1932-1933-ті добре запам'ятала. Пізньої осені опівночі наполегливо постукали у вікно, татко відчинили, засвітили каганець. У хату зайшли п'ятеро дужих чоловіків. Вони заявили, що наша сім'я підлягає розкуркуленню. Ми всі на печі, лежанці, напіводягнені і голодні, перелякалися, заплакали. Мати теж плакала і молилася Богу. Активісти заходилися "господарювати", все позабирали з хати, навіть рушник, який висів на кілку, забрали все збіжжя. А на вмовляння батька, щоб залишили для дітей хоч півмішка зерна відповіли "...в тебе ще є хліб закопаний, хочеш – знайдем". А старший з них сказав аби батько віддав ключі і забирався із сім'єю з хати. "Куди ж мені діватися з дітьми – на порозі зима?" Відповідь була короткою: "Куди хочеш, ми виконуємо наказ...".
    Родичі прийняли нашу сім'ю, а в нашу хату поселили голову колгоспу, якого привезли з Бершаді.
Сусіди – Лукаш Ревтюх і вся його сім'я повмирали з голоду. Афії, її чоловіка Василя та їхніх дітей теж нестало. Батько не міг спокійно переспати ночі, все щось говорив.
Я чула від нього: "Поїду світ за очі". І настав такий час. Рано-вранці, помолившись Богу, він обвів поглядом дітей, які ще спали, попрощався з мамою і зі мною, бо я рано вставала і пішов в холодний досвіток.
    Аж перед Різдвяними святами сусідка Марія, де ми раніше жили, принесла звістку, що батько в Сухумі разом з односельчанами ліс ріжуть.
Ми хоч довго добиралися, але все ж приїхали до нього і так вижили. А в П'ятківку повернулися в 1938 році.
    А ось як згадує голод тридцятих років 87-річний фронтовик Пилип Петрович Кушнір:
– Наша хата крайня, біля самого цвинтаря на Слободі. Мій молодший брат – Данило часто хворів, був вдома, сидів біля воріт із зошитом і записував кого ховають. У першій половині літа 33-го більше сотні людей було поховано. Багато слободян ховали вночі, без трун.
Сім'ями вимирали з голоду, згадує Пилип Петрович і називає сім'ї Павла Дробота, Федора Загоренка, Корнила Воронюка, Данила Кушніра, Тимофія Поліщука.
Коли гортаю офіційні документи, перечитую статті і книги дослідників про голодомор, слухаю спогади тих, кому пощастило вижити, все більше розумію, що це була цілеспрямована акція винищення українського народу, непрощенний злочин.
    А я пригадую голод 1946-го. Після війни поля обробляли лопатами, сапами, запрягали корів. Урожаї були мізерні. На трудодні давали грами збіжжя. Люди голодували. Дорослі і діти йшли на поле збирати колоски, а охорона їх доганяла і била, забирала знайдене. Марія Сусницька, Параска Каричковська взяли по 8 качанів кукурудзи і отримали по 8 років тюрми, а Марія Гавриш взяла 5 буряків, відсиділа 5 років.
    П'ятківчани їхали в західні області, щоб обміняти деякі речі на харчі. Мій батько, повернувшись з Японської війни, на другий тиждень теж поїхав у Західну Україну. Там виміняв рядна, скатертини, обійця на жито та боби, приїхав через два тижні, ділив так, щоб хватило до нового врожаю. Так і вижили.
Мойсей ПОХИЛА,
громадський кореспондент.
Газета "Бершадський край"

[adm_rda]

    ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 рр.

  Уявити важко, як подібне могли витримати люди, і все це, не розтягнене в часі, а протягом одного людського життя. Перша світова, громадянська, Друга світова війни, розруха, колективізація, розкуркулення : три голодомори – 1921-22, 1932-33 і 1946-47 років. Все це супроводжувалося страшними репресіями.
   Про жахливі дні 1931-32 рр. нам нагадують лише страшні статистичні дані на пожовклих папірцях і спогади вже зовсім стареньких очевидців. Їх залишилось мало, та їхні слова – це історія, яку не варто забувати.
   Насильницька колективізація призвела до різкого падіння урожайності, й відбила в селянина любов до землі, перетворила його в покірного виконавця розпоряджень влади. Справжній господар був знищений, бездоглядна худоба гинула, земля заростала бур’яном, а врожаї з року в рік падали.
  Колективізація викликала масовий опір в українському селі. В 1930 р. на Поділлі відбувалися повстання селян проти колективізації в усіх без винятку районах. Всі повстання були придушені збройною силою. Доведені до відчаю люди, суцільною колективізацією і розкуркулюванням не зупинялися й перед убивствами. До “терористів” застосовувалася найвища міра покарання – розстріл.
   Намагаючись зламати опір колективізації, Політбюро ЦК ВКП(б) та вірні сталінці з ЦК КП(б)У, обидва уряди – центральний і республіканський – вирішили виморити годувальників країни голодом.
   “Червоні мітли” посланці партії, невблаганно вимітали селянські засіки. В жнива 1932 р. держава позабирала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів і радгоспів, але й на землі одноосібників та присадибних ділянках колгоспників. Під цинічним лозунгом “вилучення хлібних надлишків” екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, чинили безсудну розправу: розкуркулювали, кидали до в’язниці, виганяли із хати, били , штрафували. Десятки районів, сільрад, колгоспів, які не здали хліб було занесено на “чорну дошку”, тобто люди не мали змоги купити ані одягу, ані взуття, ані будь-якого краму.Планів хлібоздачі дотримувалися навіть тоді, коли з’явилися перші повідомлення про опухання від голоду. На сільських вулицях падали виснажені люди, але “червона мітла” продовжувала мести.
   У с.Вовчок один чоловік і дві жінки-колгоспниці забралися на дзвіницю і вдарили на сполох. Збіглися люди, оточили сільраду, вимагали нагодувати їх. Члени правління колгоспу і сільради розігнали натовп, а організаторів заарештували. Їх було засуджено “к разным срокам заключения”.
   У с.Джулинка в колгоспі ім.Ворошилова члени колгоспу не виходили на роботу, мотивуючи свій не вихід відсутністю продуктів харчування.
   У с.Ставки  в колгоспі 5-й раз збирали зібрання колгоспників по питанню розбивки на бригади. Колгоспники заявили, що в поле не вийдуть, тому що не має хліба. 
   Для українського селянина рік 1932 став гіркою школою того, як здобувати харчі шляхом обміну, крадіжок, школою того, як вживати замість хліба – полову, листя, замість картоплі – гниль, жом, брагу, замість м’яса – падло, замість цукру – мелясу, замість їжі – покидьки, та щей радіти, коли було чим хоч трохи приспати голод.
   Люди почали вмирати з голоду. У багатьох опухали ноги, набрякали, чорніли обличчя. Діти не мали змогу відвідувати уроки; як шпаки, вони накидалися на посіви гороху, визбирували боби. На смітниках шукали чогось їстивного не знаходили і йшли у мандри, з яких не поверталися. У с.Михайлівка 3 липня затримано дітей колгоспниці Бурлаки, які нарізали 4 кг. колосків. До сільради прибігла їхня мати:”Ми голодуємо, я послала дітей нарізати колосків, щоб врятувати їх і не вмерти з голоду”.
   Архіви засвідчують, що в українському селі у пер.пол.1932 р. існували не просто продовольчі труднощі, а лютував справжній голод. Приречені хлібороби з надією чекали врожаю. Та сталінське керівництво позбавило їх тієї надії. Голови колгоспів на поспішали із розрахунками. Як тільки колгоспники переконалися, що їх обдурили і хліба вони не одержать, почався масовий вихід з колгоспів. Тільки у с.Романівка в жнива подано 64 заяви. Хліб видавався не на вироблені трудодні, а на їдців. Так, Г.Мазур на 22 трудодні нарахували 182 кг., Ю.Демішкан на 321 трудодень – 300 кг., Д.Чернезі на 88 трудоднів – 336 кг. збіжжя.
   У с.Красносілці, наприклад, П.Кйозенюк на вироблені 500 трудоднів мав би одержати 35 пудів. Комісія примусила його “добровільно” здати 12 пудів, потім додала ще стільки ж, визначивши термін 12 годин. Колгоспник не встиг цього зробити, і за те, що “не розрахувався з державою”, у нього конфіскували все зерно, яке тільки знайшли в коморі.
   В багатьох селах затримували колгоспниць із вкраденим на току зерном, після чого конфісковували все майно.
   Пограбованою до останньої нитки, відгородженою від усього світу багнетами Україною у той час уже від села до села владно крокував цар-голод. Люди, знесилені злиднями і знущаннями, ходили мовчазні, наче німі. В багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздулися животи, повсихали ручки, ніжки ставали тонкі, як патички. Слабкі втрачали розум, психічну рівновагу. У с.Тернівка повісився колгоспник Серебрянський Василь – бідняк. Зі слів його дружини з приводу тяжких умов життя  і відсутності продуктів харчування. Люди вмирали від недоїдання і хвороб. Трупи лежали під тинами, на вулицях. Із сіл Тростянецького, Піщанського, Джулинського, Тульчинського районів люди за десятки кілометрів, обдерті, брудні, змучені, ледве пересуваючи ноги, йшли, як на прощу, до Бершаді, сподіваючись дістати в гуральні хоч черепок браги. Там же, поруч із смердючими чанами, на них чатувала невмолима смерть. Люди тепер їли все підряд: викопували коріння, на ліщині і березі зривали бруньки, сушили і товкли в ступі, перемішували із подрібненими жолудями і пекли коржі. У ставках і річках ловили жаб, рибу, на луках – слимаків, черв’яків, навіть вужів і гадюк. З Бершаді, повідомляли:”Сам бачив десятки баб, які по пояс у воді бродили і збирали черепашки, як розтягували облиті керосином кінські трупи”.
   Подільське село не обминув найгидкіший витвір голодомору – канібалізм. Його жертвами в першу чергу були діти. Їх, довірливих, дорослі заманювали до себе а потім убивали. Траплялися випадки, коли людожерами ставали батьки. Хвилюючі розмови про людожерів, різунів поширилися тоді майже по всіх українських селах і містах.Тривожні шепоти батьків передавалися дітям. Їх не тільки увечері, але й вдень не пускали з хати, постійно слідкували за ними. Та вберегти було нелегко. Діти зникали без сліду. Людоїдство зареєстровано в селах Берізках Бершадських, Усті, Флорині. Представники влади розцінювали канібалізм, як наслідки “куркульської провокації”, давали йому політичну оцінку. Адже для них це гинули нащадки “петлюрівців”, “куркулів”, “бандитів”.
    Дійсно, проти українського народу в 1932 – 1933 рр. скоєний злочин, за допомогою якого в могилу зведено мільйони ні в чому не повинних людей. Це був геноцид.
    В ті страхітливі 1932 – 1933 рр. легше було перерахувати тих, хто лишився живий, ніж мертвих…
    Щоб ніколи не повторився голодомор, пам’ятаємо про пережите, шануймо рідну землю. Ми запалюємо поминальні свічки, замираємо на одну хвилину і вшановуємо пам’ять замордованих голодомором. 

Молодший науковий співробітник
музею Ющенко Л.С.

[adm_rda]

    Щорічно четверта субота листопада відзначається як День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. За період з початку 20-х і до кінця 40-х років Україною пережито 3 голоди: 1925р., 1932-33рр. та 47р. Але саме голод 1932-33років отримав жахливе прізвисько «Людомор».
Витоки голодомору 1932-33 років в Україні, як засвідчують архівні джерела, започатковані голодом 1928 року, і з цього часу він тільки посилювався, з року в рік набираючи все більших масштабів. Спричинила голод економічна політика більшовицького партійно-державного керівництва, яке спрямувало всі зусилля на експропріацію власності в українському селі: вилучення грошових  коштів у селян, задіяння репресивних хлібозаготівель, відбір іншої сільськогосподарської продукції.
Статистичні дані хлібозаготівельних планів у роки руйнації сільського господарства такі: 1929/1930 господарський рік – 255 млн. пудів, 1930/1931рр. – 420 млн. пудів, 1931/1932рр. – 434 млн пудів хліба.
    Але і непомірно високі планові завдання не обмежувалися контрольними цифрами. Наприклад, у 1929/1930 господарському році силовими методами в ході так званих зустрічних планів було заготовлено в Україні не 255, а 310 млн. пудів зерна; у наступному – 510 млн. пудів.
Стосовно нашого краю, то численні документи свідчать, що в окремих селах, на дрібних промислових підприємствах вже наприкінці 1932 року розпочався голод.
Навесні 1933 року із сіл Тростянецького, Піщанського, Джулинського, Тульчинського районів люди за десятки кілометрів, обдерті, брудні, замучені, ледве пересуваючи ноги, йшли, як на прощу, до Бершаді, сподіваючись дістати в гуральні хоч черепок браги. Там же, поруч із смердючими чанами, на них чатувала невмолима смерть.
    Людей довели до жахливого стану, адже в багатьох селах фіксувалися випадки канібалізму, у тому числі в Берізках-Бершадських, Тернівці, Усті, Флорино та інших селах району. У ряді районів зменшення кількості населення була просто вражаючою, у Бершадському вона знизилася на 18286 чоловік, відповідно у Джулинському районі чисельність скоротилася на 14828 чол. Разом населення двох районів скоротилося на 33114 чол., та статистика того часу була малодостовірною.
Ще живі люди, які пам’ятають голодомор і які можуть розповісти про нього. У серпні 2005 року працівники музею записали    свідчення про ті страшні роки у жителів с.П’ятківки: Синявського Г.О. 1915 р.н., Манжул Г.Г. 1923 р.н., Стратієнко О.І. 1911р.н., Кушнір П.П. 1920р.н., Розгон П. 1916р.н. Ось,що вони розповіли.
    Параска Розгон каже, що врожай у той рік був. Була призначена бригада яка ходила і забирала зерно по дворах.
    Стратієнко Олександра пам’ятає тих людей, які забирали зерно. Їх уже немає в живих. Та були це місцеві.
    Кушнір Пилип добре пам’ятає голод, бо сам його переніс, був опухлий.
    Манжул Ганна пам’ятає як вивозили людей на цвинтар, не в домовинах, а замотаних в якусь ряднину.
    Синявський Григорій разом із батьком, який мав одноконку, вивозив людей на цвинтар, а коли батько помер, робив це сам.
    Багатостраждальний український народ, що має героїчну і водночас трагічну історію, заслуговує на шану і повагу. Відповідальність за ті злочини, які творилися над ними в ті криваві і жахливо голодні роки повністю ляжуть на тих, хто своїми руками видавав та здійснював нелюдські директиви.
    Президент України Віктор Ющенко оголосив 2008 рік роком пам’яті жертв голодомору. Перед представниками влади він поставив завдання «гідно вшанувати тих, кого забрав голод». У 22 населених пунктах нашого району на кладовищах або в інших місцях масових поховань стоять хрести або інші пам’ятні знаки, як пам’ять про тих, хто загинув страшною смертю у 1932-33 рр.
Людмила Самійленко,
молодший науковий співробітник музею